МИРИ́ТИСЯ, мирю́ся, ми́ришся, недок.
1. Припиняти сварки, суперечки, ворожнечу з ким-небудь. — Ну, — питає [Змій], — за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будем битися, чи миритися? (Укр.. казки, 1951, 125); — А я мирюсь з матір’ю, переводжу до себе… (Мирний, II, 1954, 209); Просила ніби Марія і його, Якова, щоб звести з чоловіком. Та він радив позивати, а не миритися (Головко, II, 1957, 150); [Самопал:] А як з Дмитром посварився, то помиритесь… Хлопець він хороший. [Кряж:] Кобила з вовком мирилася, та додому не вернулася (Зар., Антеї, 1962, 216); // безос. А що там поза мурами творилось, Кому з ким воювалось чи мирилось, Про те не знали ми та й знати не хотіли (Фр., XIII, 1954, 298); // Жити в мирі, не сваритися. Ми з сестричкою мирились — Барабаном ми ділились: Трохи я побарабаню, Потім дам сестриці Ані (Бойко, Ростіть.., 1959, 62).
2. з ким — чим і без додатка. Терпимо ставитися до кого-, чого-небудь. Літо минає, і треба зарані миритись з думкою, що такі напади жару і болі ноги будуть від часу до часу прокидатись (Л. Укр., V, 1956, 245); Що ж, коли любиш сомів ловити, то мусиш миритися з комарами (Донч., VI, 1957, 213).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 713.