МОГИ́ЛЬНИЙ, а, е.
1. Прикм. до моги́ла 1. Богобоязний Еней, довершивши обряд похоронний. Насип могильний зробив (Зеров, Вибр., 1966, 254); Плита могильна там лягла В тіні двох сосен пристарілих (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 168).
2. Такий, як у могилі. [Долорес:] Остатній раз я подивлюся ще на сії очі! Бо вже ж вони мені світить не будуть в могильній тьмі того, що буде зватись моїм життям… (Л. Укр., III, 1952, 372); Навколо якісь кущі, хащі і холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить (Тют., Вир, 1964, 17); // Цілковитий, повний (про тишу, спокій і т. ін.). Марусяк нахилився за колом і… почув нараз звуки серед могильної тиші … Це були кроки … (Хотк., II, 1966, 286); Восьма камера зустрічає нас могильною мовчанкою (Збан., Єдина, 1959, 88).
3. розм. Який звучить глухо, невиразно (про голос). — Ходіть сюди, діти! — промовив дід глибоким, ..могильним голосом (Фр., VI, 1951, 177).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 773.