МОЛОДЕ́ЦЬ, дця, ч.
1. Молода неодружена людина; парубок. Ой удовець не молодець: всі норови знає, — ой він твоє біле личко із своїм зрівняє (Сл. Гр.); — Писанка [Марія]. Та ще дітей немає ж, — як дівка. Ну, а Тихін же хворіє, от і найшла собі молодця (Головко, II, 1957, 69); * Образно. — Місяцю-молодче, в мене краса дівоча, а в тебе — парубоча. Не дай свій вік здівувати та милування не зазнати, приверни його, Юрка, до мене… (Стельмах, І, 1962, 541); * У порівн. — Бачиш, вуйку, танцюєш, як двадцятилітній молодець, а ти вже себе в діди записав (Мак., Вибр., 1954, 28).
2. також моло́дець; мн. моло́дці, нар.-поет. Статна здорова молода людина міцного складу, бравого вигляду. Старший староста і каже: — Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалії молодці (Кв.-Осн., II, 1956, 56); Жила та була собі на селі вдова старенька, а в тої вдови старенької та був собі син удалець, молодий молодець… (Вишня, І, 1956, 120); А ще б краще ви зробили, Якби замість старого Та обрали молодого Завзятого молодця. Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка (Шевч., II, 1963, 159); Закувала та сива зозуля Рано-вранці на зорі, Ой заплакали хлопці-молодці. Гей, гей, та на чужині в неволі, в тюрмі… (Пісні та романси.., II, 1956, 183); * У порівн. Підлабузнивсь до Горлиці Горобець, Наче справді запорозький молодець (Гл., Вибр., 1951, 52).
3. у знач. присудк. сл., розм. Уживається для висловлення похвали людині за відмінну роботу або за її позитивні якості. — Молодець, Івась, молодець! — вихваляють батьки. — Змалку призвичайся свого захищати! (Мирний, IV, 1955, 245); Михасеву статтю прочитав редактор і сказав — молодець! Від похвали він не чув під ногами землі (Чорн., Потік.., 1956, 396).
4. розм. Те саме, що моло́дчик 2. Що й казать, на божому світі усього досхочу — не бракує теж і молодців-брехунів (Вовчок, VI, 1956, 260); Від таких молодців можна всього чекати. В них інколи трапляються і свинцеві кастети (Руд., Остання шабля, 1959, 105).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 785.