МРЕЦЬ, мерця́, ч. Померла людина; покійник. Палагна поправляла полотно на мерцеві, а її пальці чули холод мертвого тіла (Коцюб., II, 1955, 352); І помирали улітку менше. Ціле літо, бувало, місяцями немає ні одного мерця (Мур., Бук. повість, 1959, 28);
* У порівн. Гузир м’яв у руці оповістку і зблід на обличчі, як мрець (Чорн., Пісні.., 1958, 76).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 815.