МУ́ЖНІСТЬ, ності, ж.
1. Риса характеру людини, у якій поєднуються хоробрість, рішучість, витримка тощо. Тиждень пролежала Олеся в постелі; тиждень Балабуха не одходив од постелі.., благав її витерпіти й з мужністю перенести горе (Н.-Лев., III, 1956, 163); Благословенна ти в віках.. Печаль і радість наша, пісне. Що мужність будиш у серцях, Коли над краєм хмара висне (Рильський, II, 1960, 191); Козаки-запоріжці своєю мужністю дивували світ (Панч, В дорозі, 1959, 245); // Відвага, сміливість. Актом високої громадянської мужності було створення Лисенком у 1868 році композиції на текст забороненого царською цензурою вірша Шевченка "Заповіт" (Мист., 4, 1962, 25).
2. рідко. Те саме, що змужні́лість; зрілість. Входять Вася та Іван Цупрун, стрункий юнак, у якого перші ознаки мужності ще переплітаються з залишками хлоп’ячого (Мик., І, 1957, 436); Давно вже вийшли вони з лагідних юнацьких літ у сувору черству мужність (Довж., І, 1958, 437).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 821.