МУ́РКАТИ, аю, аєш, недок.
1. неперех. Видавати звуки "мур-мур" (про котів і т. ін.). Дитині хотілось би побавитися з котом, що он під постіллю муркає… (Коцюб., І, 1955, 439); А кішка була мудра. Як царівна лягла, вона скочила на постіль і муркає (Калин, Закарп. казки, 1955, 34).
2. перех. і без додатка, перен., розм. Те саме, що мурмота́ти 1. Посеред хати на оклунку ковдр сидів старенький єврей і щось лічив на пальцях, іноді муркаючи до свого сусіди, років сімнадцяти юнака (Досв., Вибр. 1959, 58); І так, і так мені пояснює, повторює [учитель]. А мені мовби язик приріс до зубів. Тільки дивлюся, витріщившись, на дошку та муркаю щось таке, чого і сам не тямлю (Ряб., Жайворонки, 1957, 178).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 829.