МУ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. теп. і мин. ч. до му́чити. Мучений нестерпною непевністю, то блід [монарх], то червонів, боячися, аби хто з робітників не ляпнув якого нечемного або бунтівничого слова (Фр., III, 1950, 191); Мучений муштрою, цькований щоденними переслідуваннями, великий наш Кобзар знайшов собі друзів — таких же підневільних, як і він, трудящих казахів (Літ. Укр., 20.IX 1966, 1); Демон — складна натура, мучена протиріччями (Рильський, III, 1956, 205); // мучено, безос. присудк. сл. — Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас — та. все дурницею (Вовчок, І, 1955, 104); Щось летить і співає мені: "Ой синочку, порадничку. Ой де ж ти був, мій зрадничку. Як в бік мене улучено, Як в’язано і мучено.." (Олесь, Вибр., 1958, 131).
2. у знач. прикм. Втомлений, зморений. — Ах, правда, я обіцяла не сміятися, — перебила вона сама свій сміх, бо завважила, що обличчя поетове мало дуже мучений вираз (Л. Укр., III,. 1952, 698); Після ситної страви Оверка потягло до сну, хотілося розпластатися на траві, щоб одійшло мучене тіло, квола голова (Горд., II, 1959, 117).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 833.