МУ́ЧИТИ, чу, чиш, недок., перех. Завдавати мук, фізичних або моральних страждань. Еней, бідняжка, ізлякався І ввесь, як крейда, побілів, І зараз у яги спитався, Хто їй так мучити велів? (Котл., І, 1952, 148); Хлопчика мучили, та він не сказав ні слова (Донч., V, 1957, 447); * Образно. Мій краю прекрасний, розкошний, багатий! Хто тебе не мучив? (Шевч., II, 1953, ЗО); // Бути причиною, джерелом страждань. Він знав, що тепер справді в Піски йти небезпечно; одначе совість його мучила, що так товариша кинули… (Мирний, І, 1949, 311); — Тепер, коли наука так швидко пішла вперед і довела закони, на яких тримається всесвіт, біблія — це просто збірник казок, розрахованих на старих дідів, яких мучить безсоння (Тют., Вир, 1964, 42); // безос. [Генрикова:] Знов його корчило та мучило, я вже далебі зо страху не знала, що мені з ним почати (Л. Укр., IV, 1954, 214); // також без додатка. Не давати спокою, хвилювати, турбувати. Тепер мені спокійніше, а то я за турботами не міг часом спочивати як слід, все мучила думка про вас всіх (Коцюб., III, 1956, 328); Ніч була безмилосердна. Все, що відсувалося за дня, стає перед очі, мучить, гризе й точить душу (Кобр., Вибр., 1954, 39).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 833.