МІ́НУС, ч.
1. род. а. Математичний знак для позначення дії віднімання та від’ємних чисел, зображений горизонтальною рискою (-).
2. невідм. Уживається між двома числами для позначення того, що друге віднімається від першого. Квадрат різниці двох чисел дорівнює квадратові першого числа мінус подвоєний добуток першого числа на друге плюс квадрат другого числа (Алг., І, 1956, 57).
3. невідм. Негативна величина; уживається для позначення температури нижче нуля. Температура на освітленій Сонцем стороні Місяця дорівнює плюс 120 — 130 градусам, а на нічній стороні — мінус 150 — 160 градусам (Рад. Укр., 4. І 1959, 4).
4. род. а, перен., розм. Вада, недолік. У нас, акторів, були до того напружені нерви, що ми цілу ніч не спали, обмірковуючи плюси і мінуси спектаклю (Мин. укр. театру, 1953, 160); Новий метод [балансування при складанні приладів] мав і мінуси. Їх було ще забагато, щоб можна було казати про перемогу (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 587).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 743.