МІ́РКА, и, ж.
1. Сукупність даних, що визначають розміри кого-, чого-небудь. — Треба мені, отче Палладію, зняти мірку з аналою (Н.-Лев., III, 1956, 372); Пошиті вони [костюми] з поганого матеріалу, поганими кравцями, не по мірці, не випрасувані, зім’яті, дешеві (Довж., III, 1960, 218).
2. Народно-побутова одиниця об’єму сипких тіл місткістю від 16 до 25 кг та посудина такої місткості. Зерно для продажу та інші сипкі речовини міряли пудами, а в хатньому господарстві — міркою (Нар. тв. та етн., 2, 1967, 62); — Коли б же хоч тих десять мірок змолоти — усе було б хліба на який там час (Коцюб., І, 1955, 87); // Дерев’яна посудина у вигляді видовбаної колоди різних розмірів для тримання зерна, борошна і т. ін. Ставши боком до вітру, баби віяли, високо піднісши вгору дерев’яні мірки з зерном (Ю. Янов., Мир, 1956, 103).
3. Те саме, що мірчу́к. А крук — мельник на клин насипає, А горобчик, жвавий хлопчик мірки відбирає (Чуб., V, 1874, 1145).
4. Зменш. до мі́ра 4 — 7. Зсутулюючись, він обережно і пильно кривить очима на склянку, в яку до мірки наливає царську веселуху (Стельмах, Хліб.., 1959, 202); Та над усе ціню я ту Малую мірку мук і болю, Котрі приняв я в сім життю За правду, за добро, за волю (Фр., X, 1954, 41); [Руфін:] Либонь що так! Дрібніша стала й мірка, якою міряють і честь, і цноту (Л. Укр., II, 1951, 362).
◊ Мі́ряти всіх одніє́ю мі́ркою (на одну́ мі́рку) див. мі́ряти; Мі́ряти на свою́ мі́рку; Мі́ряти своє́ю мі́ркою див. мі́ряти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 746.