НАВІДНИ́К, а, ч.
1. Боєць, який наводить гармату, кулемет і т. ін. на ціль. Навідник гармати Яков Кольчак одбив атаку десяти танків (Скл., Орл. крила, 1948, 23); Черниш, залишивши біля мінометів самих тільки навідників, повів свою роту на підмогу піхотинцям (Гончар, III, 1959, 451).
2. Робітник, який займається наведенням чого-небудь.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 33.