НА́ДГОЛОДЬ, присл. Без достатньої кількості їжі, не наїдаючись, відчуваючи голод. З малих літ не знав Миронців Семен достатків, жив надголодь і лише при колективізації міг вволю наїстися хліба (Д. Бедзик, .Серце.., 1961, 62); Він не звик до ситого життя, скільки пам’ятає — жив завжди надголодь (Збан., Сеспель, 1961, 104).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 65.