НАДИ́БАТИ див. надиба́ти.
НАДИБА́ТИ, а́ю, а́єш і НАДИ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., НАДИ́БАТИ, аю, аєш, док., розм.
1. перех. Зустрічати на шляху, по дорозі кого-, що-небудь. Іде козак дорогою. Дівку надибає (Рудан., Тв., 1956, 131); Він оглядався по дорозі, чи не можна б до когось прилучитися, але нікого такого не надибував (Кобр., Вибр., 1954, 62); А вона все йде та йде. Нарешті, надибала якусь високу-високу хату без вікон і без дверей (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 259); * Образно. Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й надибала його тяжкая пригода (Фр., IV, 1950, 54).
2. перех. Знаходити, виявляти кого-, що-небудь; відшукувати. На стіні надибую портрет господаря, мальований олівцем (Ле, В снопі.., 1960, 326); Обійшов [Грицько] горище, надибав сушені груші, взяв скілько штук і почав гризти (Вас., І, 1959, 176); Лишався єдиний вихід: прямувати навпростець, надибати перше-ліпше село і там розпитати про дорогу на станцію (Гур., Друзі.., 1959, 20); // неперех., на кого-що. Випадково натикатися на щось: натрапляти. Тоня, заглибившись в ті простори далеко, надибує часом, лише на міцні укриття у землі та на сліди клумб біля командного пункту (Гончар, Тронка, 1963, 317); На купу хмизу десь надибали [дівчата], розклали вогнище мерщій (Забіла, Промені, 1951, 152).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 67.