НАДСА́ДА, и, ж., розм.
1. Надмірне напруження сил; натуга. — І ніч і день, і ніч і день на панщині. Чорт їх зна, як вони не виздихали від такої надсади (Кв.-Осн., II, 1956, 244); Там, далеко внизу, хтось гукав довго, з надсадою: — Давай поро-он! (Донч., Дочка, 1950, 106).
2. Пошкодження, хвороба від великого напруження сил. — Нехай прилетить [Дем’ян] до мене… та чи не буде йому якої від того надсади? (Кв.-Осн., II, 1956, 197).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 78.