НАДЯГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАДЯГНУ́ТИ і НАДЯГТИ́, дягну́, дя́гнеш, док., перех.
1. Натягувати, насувати, накладати і т. ін. одяг на кого-, що-небудь. Раз став він Свиту надягать. Аж дивиться — рукава вже продрались (Гл., Вибр., 1957, 62); Надяга Нечай кашкета І виходить з двору (Шпак, Вибр., 1952, 115); Батько пройшов до себе, скинув сюртук, надяг хатній піджак, тоді сів до піаніно (Смолич, II, 1958, 17); Несміло взяв козак сорочку і надягнув (Стеф., І, 1949, 197); А твій [генерале] мундир із залізним хрестом мої партизани надягли на опудало в городі (Ю. Япов., І, 1954, 66); // Використовувати, носити який-небудь одяг. Назносили Марині одежі — той те дає, другий друге тиче. — Мою, Марино, надягай! Нехай хоч моя одежа панича побачить (Мирний, IV, 1955, 252); Правда, я мав намір вступити в монастир на деякий час,.. надягти на себе підрясник, ходити до церкви, їсти й спати разом із братією (Коцюб., III, 1956, 292); * Образно. Надягнула вона маску доброти й жалю.., щоб їм сподобатись! (Фр., VI, 1951, 263).
2. Приладновувати, прикріплювати на чому-небудь. Роман Блаженко теж надягає на міни додаткові заряди, і рана йому не заважає в цій роботі (Гончар, III, 1959, 55).
◊ Надяга́ти (надягну́ти, надягти́) ове́чу шку́ру — лицемірно приховувати під маскою доброзичливості свої погані наміри, дії. Вмів [дипломат] точити кігті гострі й хижі. Вмів овечу шкуру надягать. П’ять років підряд брехав в Парижі, — Він, мовляв, за мир і благодать (Мал., Запов. джерело, 1959, 157); Надяга́ти (надягти́) личи́ну див. личи́на.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 84.