НА́ЗИРЦІ, присл.
1. Слідом, услід за ким-, чим-небудь, по відстаючи. Ходить Дувид, зблід. За ним назирці — мати, суха й біла, як мармур (Вас., І, 1959, 260); Гуртками по кілька чоловік рушили [хлопці], назирці один за одним, в глиб лісу (Кучер, Пов. і опов., 1949, 21); // Не випускати з уваги, не спускати з очей. Кайдаші таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пішла за ними назирці оддалеки (Н.-Лев., II, 1956, 339); Яремчук назирці, але здалеку йшов за Когутом і не знав, як йому бути (Цюпа, Назустріч.., 1958. 18).
2. Потай, непомітно для інших; крадькома. Йосип назирці слідив, куди вона піде, Параска сховалася у ратівському садку (Мирний, IV, 1955, 35); Ці думки завдали Панькові такого страху, що він не важився заходити до сіней, тільки назирці заглядав туди (Март., Тв., 1954, 163); Хлопець тільки назирці наглядав за батьком, чекаючи на його від’їзд (Руд., Остання шабля, 1959. 173).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 92.