НАПО́ЄНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до напої́ти. Як вийдуть гості з хати, то хлопці зараз і підводять їм коней, напоєних, нагодованих і осідланих (Стор., І, 1957, 267); Тепле повітря навкруги було напоєне густими пахощами степових квітів (Гончар, III, 1959, 23); Анатолієві хочеться відчути зблизька, як дихає поле, напоєне дощем (Руд., Остання шабля, 1959, 437); // напо́єно, безос. присудк. сл. — І що сталося з чоловіком.. Чи його намовлено, чи зіллям напоєно? (Кучер, Трудна любов, 1960, 131); Весняні сутінки було напоєно запохом конвалій (Ю. Янов., V, 1959, 143).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 155.