НАРУМ’Я́НЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до нарум’я́нити. Прачка обернулася до нього обвітреним, нарум’яненим працею і молодістю обличчям (Логв., Літа.., 1960, 22); // у знач. прикм. Покритий, натертий рум’янами. Видавлюючи на нарум’яненому обличчі усмішку, вона [акробатка] кланялась у відповідь на ріденькі аплодисменти (Донч., VI, 1957, 433).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 179.