НАСМІЯ́ТИСЯ, і́юся, і́єшся, док. 1. з кого — чого, рідше над ким — чим і без додатка. Поставитися до кого-, чого-небудь з насмішкою, глузливо. Насміялась титарівна 3 бідного Микити (Шевч., II, 1963, 99); Нехай вибачить, я не хотіла його вразити, ні насміятися над його вірою, коли то вже віра (Л. Укр., V, 1956, 396); А ти… ти з пісні насміялась. Ти не повірила мені (Рильський, І, 1960, 100); — Василь? — Який же егоїст і мерзотник. Отак хотів насміятися над Лесею… (Хижняк, Невгамовна, 1961, 67); Перший дурисвіт її одурить, наглумиться, насміється (Гончар, Тронка, 1963, 205); // на що, кому, чому, заст. А якби почули, що він, одинокий, Співа на могилі, 3 морем розмовля, — На божеє слово вони б насміялись, Дурним би назвали, од себе б прогнали (Щевч., І, 1963, 63); Насміявсь голенький стриженому (Номис, 1864, № 8003).
2. без додатка. Багато, досхочу посміятися. Я сіла біля неї, і ми обоє досхочу насміялися (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 37); Я захлинався від щастя і так насміявсь, що продовжувати письмо в такому жанрі вже не вистачає сил (Довж., Зач. Десна, 1957, 480).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 194.