НАЧА́ЛЬНИЦЬКИЙ, а, е.
1. Прикм. до нача́льник; належний йому. Де-не-де варта зупиняла їх — приходилось показувати начальницькі знаки, щоб пропустила (Фр., VI, 1951, 107); Чомусь завжди виходило так, що в першу чергу в начальницький кабінет заходили люди, які, напевне, могли б і почекати (Донч., VI, 1957, 520).
2. Самовповнено-суворий, сповнений владності, пихи. — Чи не спромоглися б ви привезти мені кілька хур битого каміння своїми волами та кіньми?.. — говорив писар вже не начальницьким, а благаючим солоденьким голосом (Н.-Лев., IV, 1956, 158); Його басистий начальницький голос лунав зухвало і самовпевнено то в одній, то в іншій кімнаті (Грим., Подробиці.., 1956, 17); // Власт. начальникові (самовпевненому, суворому, владному). Хочу говорити спокійно, навіть з деякою байдужістю й начальницькою суворістю (Збан., Малин. дзвін, 1958, 175); Сідає [Захар Лукич], приміряється. Прибирає начальницьку позу (Підс., Жарти.., 1968, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 234.