НАЇДА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., НАЇ́СТИСЯ. ї́мся, їси́ся; наказ, сп. наї́жся: док. Досхочу їсти, задовольняти потребу в їжі; насищатися. Обідом так наїдався [Славко], що аж робилось йому гидко, не міг на страву подивитись (Март., Тв., 1954, 239); — Може. ти не наїдаєшся? Може, добавки тобі? Ти не соромся! (Гончар, Тронка, 1963, 277); — Коли ти, Попенко, наїсися? — спитав його Шестірний, закриваючи книжку (Мирний, І, 1954, 331); — Насипай ще, Миколко, — припрошує дядина. — Дякую, — кажу, — дядино, я вже наївся (Багмут, Опов., 1959, 7); * Образно. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє. Накралися; а що взяли На той світ з собою? (Шевч., І, 1963, 246).
◊ Блекоти́ наї́стися див. блекота́; Наї́стися бухані́в див. буха́н.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 94.