НЕВГАМО́ВНИЙ, а, е.
1. Який не може вгамуватися, заспокоїтися, перестати діяти; надто рухливий. Одного бракувало в веселій господі невсипущої господарки: русявих головок невгамовних щебетунчиків (Л. Янов., І, 1959, 53); Скільки знає його Надія, він весь час на комсомольській роботі і завжди невгамовний, беручкий, винахідливий (Баш, Надія, 1960, 53); Діловито перестрибували з жердинки на жердинку невгамовні синиці (Донч., IV, 1957, 461); // Сповнений хвилювань, тривог; неспокійний. Про вас, дівчата.., Про трудові буденні дні І вашу вдачу невгамовну Сказать хотілося б мені (Забашта, Нові береги, 1950, 85).
2. Який не стихає, не замовкає, не припиняється протягом тривалого часу. В лісі, під невгамовні співи й щебетання пташок.., наша розмова почалась якось раптово, щиро (Тич., III, 1957, 278); Люблю я.. невгамовне гуркотіння Швидких маршрутних поїздів (Уп., Укр. поема, 1950, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 252.