НЕВГОМО́ННИЙ, а, е.
1. Який не може вгамуватися, заспокоїтися, перестати діяти; надто рухливий. Кури різнопері по всьому дворищу розбрелися, а півні невгомонні кукурікають (Вовчок, І, 1955, 216); [Василина Макарівна:] Я вже йому і наказую, і в листах пишу: бережи себе, сину, а він… Такий, як і покійний батько був — невгомонний (Зар., Антеї, 1961, 31); — Ох, ця мені молодь, невгомонна молодь (Стельмах, І, 1962, 265); Співають невгомонні солов’ї (Шиян, Переможці, 1950, 87); // Завжди сповнений хвилювань, тривог; неспокійний. Кипуча, невгомонна натура Франкова не могла вміститися в рамки самої літературної роботи (Коцюб., III, 1956, 35).
2. Який не стихає, не замовкає, не припиняється протягом тривалого часу. Десь Берлін захлинається в невгомонному клекоті подій (Кол., На фронті.., 1959, 166); Дзвеніла пісня срібнотонна — Жива, рухлива, невгомонна (Тарн., З дал. дороги, 1961, 199).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 252.