НЕВДА́ХА, и, ч. і ж., розм.
1. Людина, якій не щастить у чому-небудь або яка робить щось не так, як треба. Він сміявся над невдахою Ковалем, який не зміг у зарозумілості своїй помітити цієї простої помилки (Собко, Срібний корабель, 1961, 121); Хтось із зорянських жартунів вкрав Василеві штани, і довелося невдасі-солдату повертатися у табір у трусах та чоботях (Мушк., Чорний хліб, 1960, 176); Йонька був якийсь невдаха, і все йому не в руки потрапляло, а ковзало поміж пальцями (Тют., Вир, 1964, 88); // Уживається як лайливе слово. Груня мовчала, не перечила, коли свекруха називала її невдахою (Горд., II, 1959, 236); Не раз накидалася Ольга Власівна на Артема Петровича з образливою лайкою, обзивала його невдахою (Хижняк, Килимок, 1961, 23).
2. Щось погано, невдало виготовлене, зроблене і т. ін. (про предмети). — Оборони, боже, як паска не вдасться!..Він [свекор] хоч і не лаятиме, та .. сердитиметься, що паска невдаха і що йому стидно її нести меж люди до церкви (Кв.-Осн., II, 1956, 227).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 253.