НЕВТИШИ́МИЙ, а, е. Який не зменшується, не втихає; безконечний, постійний. Се розпука моя, невтишима тоска, Се любов моя плаче так гірко (Фр., XI, 1952, 34); Що він мав тепер, крім невтишимої розпуки в серці? (Загреб., Європа 45, 1959, 407); // Сильний своїм виявом. Прибіг до нього брат і, доки промовив яке слово, вибухнув невтишимим риданням (Круш., Буденний хліб.., 1960, 162).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 273.