НЕВІ́РНИК, а, ч. Непостійний, нетвердий у поглядах, стосунках з ким-небудь чоловік. У високій Шебелині білий сніжок тане, Не знаєш ти, невірнику, що з тобов ся стане (Коломийки, 1969, 195); // розм. Той, хто не визнає існування бога, не вірує в нього; безбожник. Біля столу стояв голова невірників, а з ним комсомолець Васько (Панч, II, 1956, 91).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 266.