НЕГОВІРКИ́Й, а́, е́. Який не любить поговорити, неохочий до розмов (про вдачу, характер); небалакучий, мовчазний. — Геть батькова вдача! — думала Іваниха. — Як той було, небіжчик, усе такий неговіркий та сумний, так і Корній (Л. Укр., III, 1952, 553); Так і жив брат осторонь від людей із дружиною Павлиною.., жилавою, неговіркою жінкою (Скл., Святослав, 1959, 20); // Який не бажає розмовляти в певний час, період, при певних обставинах. Пішов панич, і Параска цілий вечір була неговірка, невесела (Мирний, IV, 1955, 34); Злиденні царани, що дуже гостинно зустрічали подорожніх.., проте робилися неговіркі й непривітні, щойно почувши про мету подорожі (Смолич, І, 1958, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 278.