НЕДОРІ́КУВАТИЙ, а, е.
1. Який має дефект мови, що полягає у невмінні правильно й чітко вимовляти деякі звуки, слова, або який просто неправильно й нечітко вимовляє звуки, слова; // у знач. ім. недорі́куватий, того, ч. Те саме, що недорі́ка 1. Я вмів вдало копіювати сліпих, глухих, гугнявих і недорікуватих (Смолич, Театр.., 1940, 245); * У порівн. — Слухай! — знову почав Данило, ще дужче ніяковіючи. — А воно якось не той… — Затойкав, як той недорікуватий! — глумливо гримнув [на Данила] Харитон (Смолич, Мир.., 1958, 517).
2. перен., розм. Неспроможний справитися з чим-небудь своїми силами; безпорадний. — Якого диявола! Закличте сюди всю вашу недорікувату медицину й зробіть так, щоб у мене не луснула голова й не плавали перед очима зелені кола (Ю. Янов., IV, 1959, 179); — Може б, якось попрацювала, Дунюшка? — несміливо поспитався директор радгоспу.. — Ну, нема ж у нас трактористів, Дунюшка. Порятуй нас, недорікуватих (Оров., Зел. повінь, 1961, 54).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 297.