НЕДУ́ЖИЙ, а, е.
1. Який хворіє; хворий. Маруся сама була в хаті, сиділа на лаві, хитаючи в обіймах недужу свою дитинку (Вовчок, І, 1955, 241); * У порівн. Я все ще лежав, ніби недужий (Фр., IV, 1950, 17); // у знач. ім. неду́жий, жого, ч.; неду́жа, жої, ж. Хвора людина. Хіба треба у недужого питати, чи бажає він здоровля [здоров’я] мати (Номис, 1864, №. 13922); — Що у вас болить? — ластівкою припадала вона коло недужої (Коцюб., І, 1955, 14).
2. рідко. Який не має великої фізичної сили; слабкий, безсилий. Та воли ж мої недужі, Та вивезіть мене з калюжі (Укр.. думи.., 1955, 212); // Слабкий щодо сили вияву (про голос). — Вже пора б і цибулю прополоти на городі, — сказала недужим голосом мати (Коп., Хата хлопчика.., 1957, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 303.