НЕПОШТИ́ВИЙ, а, е, розм. Який не виявляє поваги до когось; нечемний, неввічливий. [Софія Грич:] Ти непоштива дівчинка, я не хочу тебе слухати (Коч., II, 1956, 340); — Ти дивись, який він непоштивий! — звернувся Січкар до Варчука. — За це нам колись отак чуба крутили (Стельмах, II, 1962, 138); // Який містить у собі неповагу, нечемність, неввічливість. Старий Бриль гнівно урвав непоштиву синову мову (Смолич, Мир.., 1958, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 11. — С. 698.