НУ́ЖА, і, ж., збірн., розм.
1. Воші. Мати кинулась до його, оглядала його голову, мундир, сорочки. Там нужа аж кишіла! (Н.-Лев., І, 1956, 103); — Ти б сказав Мар’янові, щоб я йому білизну попрала, бо, може, й нужа чоловіка заїдає (Стельмах, І, 1962, 231); * Образно. Обіцяли йому там на виноградниках золоті грона, а повернувся Кость до несвоєї хати й дітей з торбою нужі (Козл., Ю. Крук, 1957, 446); *У порівн. — Панна Ядвіся так цупко прилипла до губи Фальбовського, як нужа до кожуха (Морд., І, 1958, 125).
◊ Годува́ти ну́жу див. годува́ти.
2. заст. Мухи. Воли.. ішли нехутко по дорозі да знай хвостами нужу проганяли (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 453.