НУ-НУ́, виг. Уживається при висловленні заохочення, спонукання до дії. — Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом. — Глуши, брат, його!.. глуши!.. А ну-ну… (Мирний, І, 1949, 332); Гордій підганяв своїх: ну-ну, хлоп’ята. Мовляв, отакий ранок не згаяти б (Головко, II, 1957, 186); // Уживається при висловленні спонукання до припинення дії. — Ну-ну! Ну ж бо! — спиняла вона дитину, що тягнулась до волів (Вовчок, І, 1955, 323); // Уживається при висловленні погрози, перестороги. — Ось ну-ну! — грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка (Мирний, II, 1954, 186); Затисши в руці батіг, він кинувся до Джмелика.. — Ну-ну, це тобі не в економії (Тют., Вир, 1964, 79); // Уживається при констатуванні чого-небудь небажаного, несподіваного. Глянув [Юхим] прикро на нього й покрутив головою. — Ну-ну, оце так вскочили (Головко, II, 1957, 340).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 455.