НЮШИ́ТИ, шу́, ши́ш, недок., розм. 1. неперех. Нюхати повітря. Лисичка бігла повз хатку та нюшить носом, коли чує — пиріжки пахнуть (Укр.. казки, легенди.., 1957, 29); Данько поважно спльовує, нюшить коло казана і якось немов по-старечому поглядає в небо (Ільч., Звич. хлопець, 1947, 17).
2. перех. і без додатка, перен. Вистежувати, вишукувати кого-, що-небудь. Нурла виступав з рухами гончого пса, який нюшить вже дичину (Коцюб., І, 1955, 399); — Все зле на тебе, некликаний! І нюшить, і нюшить чогось! — обурилась [на дядька Сергія] тітка Оляна (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 166).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 458.