НІВРО́КУ, присл., розм.
1. Нічого собі, непогано, так як треба. Прийшов старий Кулик.. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… (Мирний, І, 1949, 257); Вже чверть століття пружні вітри степові цілують її вуста, обпалюють щоки. І почуває себе Оксана Іванівна, як кажуть, нівроку (Колг. Укр., 4, 1956, 21); // Більше ніж треба. Яресько та Маркіяш весело оглядали свого товариша. Сімнадцятий тільки минає, а вигнало нівроку: голова біля кулемета, а ноги десь аж за мостом звисають (Гончар, II, 1959, 239); // у знач. прикм. Непоганий, такий як треба. Нівроку зять, не зять, а дуб, тернові очі, чорний чуб, з обличчя видно — дружелюб (Гонч., Вибр., 1959, 333); — Нівроку собі [колгосп], — сказав агроном (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 19); Хазяєчка з тебе, нівроку!.. (Речм., Весн. грози, 1961, 104).
2. у знач. вставн. сл. Уживається для вираження побажання не принести горя, не наврочити кому-небудь своїми словами. — Оце було йду вулицею та й чую, як люди говорять: — Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!.. (Н.-Лев., II, 1956, 106); [Осадчий:] Та й ви, Михайле Йвановичу, нівроку, — ніби помолодшали (Сміл., Черв. троянда, 1955, 56); А тепер вже інший час, нівроку, Ми крокуєм гордо в майбуття (Шпорта, Мужність, 1951, 39).
Нівро́ку йому́ (їй, вам, тобі́ і т. ін.) — уживається для вираження побажання не принести горя, не наврочити кому-небудь своїми словами. Серед села вдова жила У новій хатині, Білолиця, кароока І станом висока.. І молода — нівроку їй (Шевч., І, 1963, 158); — Тепер я поденних не візьму: ти, молодичко, нівроку тобі, проворна, роботяща, управишся сама (Л. Янов., І, 1959, 271).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 419.