ОБДІЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ОБДІЛИ́ТИ, ділю́, ді́лиш, док.
1. Ділячи що-небудь, роздавати кожному; наділяти багатьох чим-небудь. [Палажка:] Винеси з Горпиною в рядні пироги, книші, паляниці й перепічки… Будемо обділяти загін (Стар., Вибр., 1959, 475); Обділяв [Кузьмин] людей сіллю, зачерпував жменею з свого мішечка і тицяв у простягнені звідусіль руки (Збан., Сеспель, 1961, 158); Обділила мачуха двох своїх пасинків — кожного цілим пиріжком (Укр.. казки, легенди.., 1957, 499); // Давати, дарувати певну кількість чого-небудь одній особі; наділяти. Нагодує, обділить [Оксана старця] чим бог послав, на дорогу дасть і випроводить за село (Кв.-Осн., II, 1956, 425); — Коли б лишень Терлецький не обділив і сина таким приданим, як нас оцією вечерею (Н.-Лев., III, 1956, 61); // перен. Надавати яких-небудь властивостей, якостей і т. ін. [Xимка:] Ніколи, мабуть, не діждешся його [щастя]! Не на те тебе родили, не такою долею обділяли (Мирний, V, 1955, 239).
2. Кривдити, виділяючи меншу частину при розподілі чого-небудь; недодавати. Гриша відміряв кожному по півчерпака, стараючись нікого не обділити (Гончар, III, 1959, 270); // Не давати кому-небудь того, на що він сподівається. [Маюфес:] Ваше слово — закон; ваша честь — вище всяких векселів і розписок! Надіюся, що не обділите бідного чоловіка! (К.-Карий, II, 1960, 313); // перен. Позбавляти кого-небудь своєї прихильності, доброзичливого ставлення і т. ін.; обходити. Ми певні, що Ваша завжди прихильна до слави рідного краю душа не обділе [обділить] нас своєю ласкою (Мирний, V, 1955, 415).
◊ До́ля (приро́да і т. ін.) обділи́ла кого чим — хтось не має, позбавлений певних якостей, можливостей і т. ін. Він відчував себе скривдженим. Звик бути всюди і у всьому першим.. і не міг тепер спокійно поставитися до того, що.. доля зненацька скривдила його, обділила (Загреб., Спека, 1961, 254); — Бути б тобі артистом на сцені, щоб люди раділи, слухаючи, та ось вродою тебе природа обділила (Ткач, Жди.., 1959, 46).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 483.