ОБІЦЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., перех. і без додатка.
1. Давати обіцянку кому-небудь; зобов’язуватися зробити щось, діяти певним чином. Турок обіцяв, що за 2 тижні поставлять мене на ноги (Коцюб., III, 1956, 443); Знаючи синові великі здібності до навчання, охоче підтримувала [мати-вдова] їх, обіцяючи вирядити Захара в сусіднє село до десятирічки (Ле, Право.., 1957, 15); // Запевняти кого-небудь, що він одержить, матиме щось. Зараз обіцяли сап’янці на мірці, І жупан червоний, і проса три кірці (Фр., XIII, 1954, 263); — Батько дасть мені зразу півтори десятини, а десятину обіцяє докупити (Стельмах, І, 1962, 548).
◊ Золоті́ го́ри обіця́ти див. гора́.
2. Подавати надії на що-небудь; провіщати що-небудь. Днина обіцяла бути файною (Хотк., II, 1966, 40); На деякий час запала мовчанка, яка обіцяла ще більшу сварку (Тют., Вир, 1964, 36).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 508.