ОДНА́КОВО.
1. Присл. до одна́ковий. Далі за Каневом і гори, й долини однаково вкриті густим лісом (Н.-Лев., II, 1956, 387); В чинбарському ремеслі, де все робиться на око і нюх, пофортунило Супруну: йому однаково добряче вдавалися білі і чорні юхти (Стельмах, II, 1962, 114); // у знач. присудк. сл. Байдуже, дарма. Можливо, що тюрк інакше зрозумів його пояснення. Та чужинцеві було однаково (Досв., Гюлле, 1961, 28).
2. присл. Все одно, все-таки. Що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи, — однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселеє слово Не вернеться… (Шевч., І, 1963, 352); На землі була вже ніч, але однаково, виходячи з катакомб, першої хвилини треба було замружуватись (Смолич, Світанок.., 1953, 337).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 632.