ОДНОДУ́МЕЦЬ, мця, ч.
1. Людина однакових з ким-небудь думок, поглядів, переконань. Черниш відчув себе легко, як буває завжди в товаристві найближчих друзів і однодумців (Гончар, III, 1959, 395); Найвища насолода батькові і матері — виростити людину, яка б розуміла їх, поділяла їх точку зору, була їх однодумцем (Логв., Давні рани, 1961, 30).
2. Спільник у якій-небудь справі. Удовольнившись, він прокрадався до когось із своїх однодумців і, пролежуючи день, обмірковував черговий підпал (Епік, Тв., 1958, 251).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 634.