ОДУ́РЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до одури́ти. Досвід усіх країн показує, що, довіряючись реформістам, робітники завжди бували одурені (Ленін, 24, 1972, 1); Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі .. покинуть братчиків, тягнеться одурений підлесною думкою (Мирний, І, 1949, 288); // у знач. прикм. — Люди, Олюньцю, люди сміятимуться.. Оті самі, що сміються з старих дівок, з одурених чоловіків, з покинутих коханок… (Л. Укр., III, 1952, 748); * Образно. Не жаль мені, кохана, за тобою, Свого ж одуреного серця жаль (Павл., Бистрина, 1959, 218); // у знач. ім. оду́рені, них, мн. (одн. оду́рений, ного, ч.; оду́рена, ної, ж.). Ті, кого одурили. Тепер вона знає, що йому скаже. Від одної одуреної вертається, щоб другу дурити? (Мирний, III, 1954, 233); Коли б усі одурені прозріли, Коли б усі убиті ожили, То небо, від прокльонів посіріле, Напевне б, репнуло від сорому й хули (Сим., Земне тяжіння, 1964, 15); // оду́рено, безос. присудк. сл. [Демко:] Зіньку, сину мій!.. Одурено мене, обморочено..! Бідні ми, сину, бідні!.. (Кроп., II, 1958, 233); — А то хіба не гріх, що мене так одурено, що мені так набрехано… що з мене так люто посміялися люди? — заплакала знову Пріська (Л. Янов., І, 1959, 183).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 643.