ОКА́СТИЙ, а, е, розм. Те саме, що ока́тий. Підвів [Левко] голову і побачив на сухому вершечку бука ворона, що сидів надувшись, хижо водив окастою головою (Цюпа, Назустріч.., 1958, 345); Може, то й вона підгледіла, як Павло цілував Катрусю? Окаста і гостра на слух молодиця (Кучер, Прощай.., 1957, 74); * Образно. Я знав напевне, що світ подарує мені окасте сонце, вітри романтики, далекі відстані (Чаб., За півгодини.., 1963, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 661.