ОКОРЕ́НКУВАТИЙ, а, е, розм. Невисокий, але міцної будови; кремезний. Верига був окоренкуватий, в плечах широкий, але не вищий за середнього гайдука (Панч, Гомон. Україна, 1954, 129); На трибуну ще один іде. Невисокий, але окоренкуватий, дебелий (Ряб., Жайворонки, 1957, 53); // Короткий, але міцний, дебелий (про руки, ноги). Він викопував з вологої землі чубучок з чотирма вічками, окоренкуватими руками обережно перерізав пополам (Чорн., Красиві люди, 1961, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 675.