ОНО́, ОННО́.
1. част. вказ., розм. Те саме, що он. — Я звідси родом. — ..Із самих Клеченців? — Та ні! Оно — З Матвіївки, — вказав я у вікнину На дальню гору з вітряками (Вирган, В розп. літа, 1959, 209); — Десь і мати-удовиця на чужині заробляє, та й синові не з медом доводиться, оно й сюди не гуляти приїхав: щодня щось показує нашим лінюхам (Дн. Чайка, Тв., 1960, 89); — А онно, ген під тим дубом, щонеділі ловив рибку сам Остап Вишня (Літ. Укр., 19.III 1968, 1).
2. част. видільна, діал. Тільки, лише. Чи всі дівки в танки йдуть? Оно нема одної Марисі молодої (Чуб., III, 1872, 36); В хаті тихо, оно діти сопуть (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 698.