ОРА́ТИ, орю́, оре́ш, недок., перех. і неперех. Обробляти землю плугом, сохою. Раптом уявляється йому, що Семен оре на цій ниві; його плуг блискучим лемешем ріже поле скибою (Коцюб., І, 1955, 106); Яким Мачук орав у полі на ярину (Кобр., Вибр., 1954, 43); Орали двома парами биків. Першою — Тимко з Марком, а другою — Охрім Горобець із Денисом (Тют., Вир, 1964, 10); * Образно. Журба плугом по серцю оре (Укр.. присл.., 1955, 35); // перен., розм. Розпушувати, зривати поверхню чого-небудь. Її [пустиню] орали кінськії копита, Скородили списи, тьмив сонце дим (Фр., XIII, 1954, 281); Кулі різали гілля зовсім близько і орали землю на два кроки (Смолич, І, 1953, 93); Не відходячи один від одного, вони довго петляли в сліпому коловороті завії, падали, по пояс провалювались у замети і підводились, орючи сніги (Стельмах, Хліб.., 1959, 254).
Ора́ти на зяб див. зяб.
◊ Ора́ти но́сом зе́млю (сніг): а) падати обличчям у землю, сніг. Він перекидався, орав носом сніг, летів сторч (Сенч., Опов., 1959, 13); б) рідко. Журитися, сумувати. — А чого, козачко, ореш носом? Мо, вдома що сталося? — допитувався дід (Кач., II, 1958,41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 737.