ОСПА́ЛИЙ, а, е, рідко.
1. Сонливий, сонний. Сніг де-не-де лиш біліє, водиця шемріє-говорить і будить оспалую землю (Дн. Чайка, Тв., 1960, 188); // Заспаний, одутлий від сну (про обличчя). За столиком вахмістр з лицем оспалим, безсилим, З очима скляними старого п’яниці (Перв., І, 1958, 63).
2. Байдужий до всього; апатичний, в’ялий, млявий. [Павло:] А що твій син такий оспалий сьогодні? За цілу бесіду рота не роззявляв (Кост., І, 1967, 153); [Валент:] Здаюсь байдужим до змагань за віру, між ідолян і християн одмінком холодним та оспалим я блукаю… Ніхто не знає, що́ в мені кипить! (Л. Укр., III, 1952, 288); Ось у оцій перехідній кімнаті На їх чекав оспалий повний лікар З погаслою сигарою в зубах (Вирган, В розп. літа, 1959, 100).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 782.