ОТОРОПІ́ЛИЙ, а, е, розм. Дієпр. акт. мин. ч. до оторопі́ти. Постукала [Ольга] в вікно. Вийшов заспаний, трохи оторопілий чоловік (Кач., II, 1958, 73); Хотілось підскочити, розцілувати оторопілого Максима. Але вона стримала в собі той порив (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 45).
2. у знач. прикм. Який виражає розгубленість, збентеження, переляк. Боярин оторопілими очима поглядав на натовп (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 222); Сигара заважала йому говорити і він злісно виплюнув її повз оторопілу пику старости (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 116); Він.. аж укляк од несподіванки, й обличчя його якийсь час скидалось на бліду й неживу маску, на якій застиг назавжди оторопілий вираз (Гуц., Передчуття.., 1971, 52).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 807.