ОТРУ́ЄНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до отруї́ти. Змій був мудрий. Отруєну страву перший раз дав псові. Пес нараз іздох (Калин, Закарп. казки, 1955, 147); Стрілу витягли, але Василь зліг у постіль — стріла була отруєна (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 65); Текля плюнула на мішки цукру, отруєного гасом (Смолич, II, 1958, 41); — Готових страв не чіпати, вони можуть бути отруєні (Тют., Вир, 1964, 351); Нехай я отруєна злою журбою, Та в пісні на всяку отруту є лік (Л. Укр., І, 1951, 157); // отру́єно, безос. присудк. сл. Пристав підскочив, як опарений: — .. Та тут, здається, все кує крамолу, все отруєно одним духом (Вас., І, 1959, 296).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 810.