ОЧМАНІ́ЛИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до очмані́ти. Розмореним спекою, очманілим від власного лементу, їм, здається, вже й самим хотілося б вирватися з цієї колотнечі (Гончар, І, 1959, 45); Очманілі від тепла горобці лізуть прямо під ноги (Тют., Вир, 1964, 35).
2. у знач. прикм. Який утратив здатність нормально мислити, міркувати або нормально діяти, рухатися; одурілий. Ходила [мати] очманілою й не знала, що буде говорити [синові] (Хотк., І, 1966, 174); Павло, очманілий, зірвавсь на ноги (Головко, II, 1957, 488); * У порівн. Чужинець, мов очманілий, сів до столика (Досв., Гюлле, 1961, 26); // Який виражає такий стан. Він сопів, віддихувався і водив навколо очманілими очима, як людина, що її вдарило громом (Тулуб, Людолови, І, 1957, 207).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 834.