П’ЯНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок. Приходити в стан сп’яніння. [Круста (п’яніючи):] Егеж, еге… Катон Молодший є… колишній Рим… республіка… (Л. Укр., II, 1951, 395); — Ось тепер, після самогону, можна й вина, можна й пива спробувати. Пробували і п’яніли ще дужче (Шиян, Баланда, 1957, 44); // перен. Приходити у стан, схожий на сп’яніння. Народ п’янів од запаху крові, хрипіння смерті, порохового диму (Коцюб., II, 1955, 104); Навесні свіжа рілля має свій чудодійний запах, від якого селянин п’яніє (Томч., Жменяки, 1964, 6); // перен. Збуджуватися, відчувати захоплення. Людина, як раніш, од власних сил п’яніє; Нестримна, як була у давню давнину (Зеров, Вибр., 1966, 474); П’яніли дівчата, на нього поглянувши, хоч він і не дивився на них (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 418.