П’Я́СТИ́ і ПНУ́ТИ, пну, пнеш; мин. ч. п’яв, п’я́ла́, п’я́ло́ і пнув, пну́ла, ло; наказ. сп. пни; недок., перех. Напружуючи, надимаючи, виставляти що-небудь наперед; випинати. * Образно. Вітрила груди пнуть, до сонця весла грають (Тич., І, 1957, 107); // Широко розкривати (очі); витріщати. Еней з ягою розглядали Всі дива там, які були, Роти свої пороззявляли І очі на лоби п’яли (Котл., І, 1952, 148); Надворі темно — хоч око виколи, аж у мене сльози з очей ллються, а я одно їх пну та пну у шибку (Мирний, І, 1954, 188); В президії сидітиме [Марта]!.. Тисяча душ очі на неї пнутиме (Ряб., Жайворонки, 1957, 40).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 419.