ПАНЕНЯ́, ня́ти, с. Дитина пана. — Та що з того, що пани добрі? Які ще паненята будуть! (Вовчок, І, 1955, 22); Кров висисає оте остогиджене, Прокляте нишком шиття, Що паненя, вередливе, зманіжене, Вишвирне геть на сміття (Граб., І, 1959, 52); Мати божа! На авто їдуть: пани, паненята, перини, цуценята… (Чорн., Визволення, 1949, 131); * У порівн. Викохана до десяти літ, як паненя, вона не знала, де, що і як береться (Мирний, IV, 1955, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 43.